Летить якось муха садом. Знічев’я по сторонах зирить. Дивиться, а на одній яблуні, чомусь цвіт аж тремтить.
„І що воно таке? Начебто вітру не має, а квітка мов жива?” - міркує.
Сіла вона на край пелюстки. В середину заглядає. Бачить, аж там бджілка порається. З ніг до голови у квитковому пилку вимазана.
- Агов шановна! Що це ти ні світ, ні зоря, вже у квітках риєшся?
- А це ти мухо! - підводить голову бджілка. – Вибачай мені ніколи! - говорить заклопотано. – Роботи повно!
- Робота не вовк, у ліс не втече! - філософствує муха. – Та й навіщо так перероблятись? Летимо зі мною. Он люди якраз снідають. Щось і нам перепаде.
- Я так не можу. Це ж не для нас уготовано. Я звикла своєю працею їжу собі здобувати.
- Ну хай і так. Але навіщо мед ще й у вулик носиш?
- Так це ж я на зиму запаси роблю.
- Дивачка та й годі! - сміється муха. - Нинішнім днем треба жити. Я ось поїла та й полетіла куди хочу, і роблю що хочу. А коли знову зголоднію, то люди вже й обід накривають, а там і вечеря не за горами. Живи собі й у вус не дуй.
- Але ж люди тебе гонять від їжі. Навіть убити можуть, - дивується такій легковажності бджілка.
- Скільки того життя? - пхинькнула муха. – Та й тебе убити можуть.
- Можуть, та не вбивають, бо я корисну справу роблю. Яблуню запилюю аби яблука рясно вродили. Та й мед до вулика ношу.
- Але ж люди мед відберуть і не стане у тебе запасів?
- Мають право, бо зате мені теплий вулик змайстрували.
- Тож вони не про тебе турбуються, а про мед який у тебе заберуть.
- Заберуть та не весь. Скільки мені потрібно, залишать. А коли б його не вистачило, то ще й мені принесуть аби не вмерла з голоду. Адже не можна лише брати, а взамін нічого не давати.
- Я так зрозуміла, що ти не летиш зі мною? - перепитала муха.
- Ні!
- Тоді, як знаєш! - фиркнула муха та й полетіла, а бджілка знову взялася до справи…
От пройшло декілька місяців. Надворі похолодало. Якось, вилізла бджілка з вулика, щоб перед зимою, ще хоч трохи на сонечку погрітись. Дивиться муха летить. Та така зажурена, геть на себе не схожа.
Побачила бджілку, присіла біля неї.
- Чому ти похнюплена така? - запитує знайому.
- Ах! - падкає муха. – І не питай! Не маю чому радіти. Люди на зиму з дачі у місто переїжджають. Їжу з собою усю забирають. І чим я буду харчуватися, голови не приложу. В будинку холодно стало? Мабуть замерзну. Нікому до мене діла немає. Що робити? Кому я потрібна?...
Послухала її бджілка. Жаль стало їй безтурботної мухи.
- Гаразд! - каже бджілка. – На цю зиму я дам тобі їжу і притулок у вулику, а наступного року думай наперед, як тобі далі жити...
- Дякую! Добра ти бджілко! - розчулено відказує їй муха. - Коли б не ти загинула б я ні за цапову душу.
…Цілу зиму думала муха, як їй на весну бути. Та так думала, що аж заснула. Прокинулась, а тут вже й весна на дворі. Люди на дачі появились, їжа на столах. Стрімголов полетіла на запах сніданку, що розносився з хати…
Все йшло за звичним сценарієм. Настанови бджілки геть вилетіли з її голови, бо вона й далі жила нинішнім днем. Проте чи наступної зими пустить її бджілка у свій вулик і не думала. Та якось пролітаючи через сад помітила, що пасіки нема. Нема і знайомого вулика. Де їй було знати, що люди вже давно перевезли пасіку на поле, на якому у той час цвіла гречка…
Сіла муха і заплакала….
„Права була бджілка - зітхаючи розмірковувала муха, - не можна жити тільки нинішнім днем, і їду потрібно навчитися самому добувати...”
Раптом почулися людські голоси.
„Люди! - подумки вигукнула муха. – А у них напевно і їжа є?! Отож не помремо!” - зраділа вона і геть забувши про недавні роздуми полетіла до них, на запах їжі..
“Життя налагодилось!” - тішилася муха вже кілька місяців розкошуючи за людським столом…
Закінчувалась осінь…
Мучинский Николай ,
Тернополь, Украина
Женат. Двое дочерей.Собираю разные удивительные истории-свидетельства, которые случаются с нами в реальной жизни ибо Господь творит чудеса и по сей день. С Божьей помощью пишу по них рассказы, в основном на украинском языке. Есть и небольшая часть рассказов надуманных. Они из личных наблюдений и рассуждений, или сотканы из нескольких историй.
Божих Вам благословений! e-mail автора:ilkivkolja@i.ua
Прочитано 9692 раза. Голосов 1. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Публицистика : Кусочек автобиографической зарисовки - Лялин Андрей Владимирович (LAVScan) Каждая Зарисовка, это Одна из моих Индивидуальных Судеб, в которых я Жил Раннее, и Продолжаю Жить - Сейчас. Это Часть моей Личности и Жизни. Это Часть Меня. Все о чем я пишу на этих страницах, я пишу о самом себе, и о тех других, в которых Проявлено мое Сознание. Возможно кому-то, это покажется странным, ибо на Земле Сознание обычно связано только с Одной Личностью и с Одной Судьбой. Это верно, для Закрепощенного и Ограниченного (Одним только Разумом) Сознания. Для Свободного Сознания (Основой которого является не столько Разум, сколько Дух и Сердце) – Нет Предела Ни в Судьбах, Ни в Личностях, Ни во Времени, Ни в Пространстве.
Мы слишком Мало Знаем о Человеке. Настолько Мало, что Не Представляем Себе: Откуда Он Берется (Откуда и Зачем Приходит в Этот Несовершенный Мир), и Куда Впоследствии - Исчезает (Куда Уходит из Этого, Ставшего Ему уже Неинтересным - Мира). Обо Всем Том, что Он Делает (в Части, Прожитой Им на Земле - Жизни), - Мы Судим (Мерим) лишь по Своим Скудным Личным Привязанностям и Общим Заблуждениям, которые у Большинства из Нас, настолько Развиты и Переплетены с Ошибками Наших Нынешних и Прошлых Воплощений, что Большего - Ни Где и Быть Не Может. Это связано с Намеренным Ограничением Наших Возможностей, - Нашими Сомненьями. То есть, – Нами Самими. Ибо Мы, Имея от Рождения - БОльшее, Пытаемся Осмыслить из Него, лишь - МЕньшее. То Малое, которое Стараемся Отождествить со Своей Человеческой Психикой, которую Ошибочно, ассоциируем с Самим Собой (хотя она вовсе, не является таковой). Мы Бесконечное Грозовое Облако, но Пытаемся Заставить Свое Мышление Считать Себя - лишь Мельчайшей Каплей Дождя. Так нам Проще - Существовать с Наименьшей Требовательностью к Себе Самим и Своим Возможностям. Так нам Проще - Уходить от Ответственности за Свои Ошибки, за Нежелание Развивать Сознание и Воплощать в Своей Жизни Совершенство (что Требует от Нас Предельной Концентрации и Напряжения Всех Жизненных Сил). Мы - ВЗРОСлые Люди, которые Пытаются Представить Себя, - МАЛЫми Детьми. В Этом, ЗАКЛЮЧЕНа БОльшая Часть Наших Иллюзий, которая МЕЛЬЧИТ МИР, ДЕЛА и ДУШИ (и в конечном Итоге, - Наши СУДЬБЫ). Чем Меньше Ты Пытаешься Взвалить на Свои Плечи и ОтДАТЬ Вселенским Мирам, тем МЕНЕЕ ЗНАЧИТЕЛЬНЫМ (по Отношению к Ним) ТЫ САМ СТАНОВИШЬСЯ!
